Сайт студенческого совета
Государственного университета телекоммуникаций

18:14  |  Четверг  |  28 октября 2021 года
     

Спецпроект ко Дню памяти жертв голодоморов

Спецпроект ко Дню памяти жертв голодоморов

 

Ничто так достоверно не передаёт атмосферу подобных событий, как воспоминания очевидцев. Учитывая, что с голодомора 1932-1933 гг. прошло 87 лет, найти их было крайне сложно. С событиями 1946-1947 гг. было чуть проще. Нам удалось отыскать трёх людей, которые любезно согласились рассказать нам про те времена. Воспоминания двух из них будут представлены в текстовом виде. Ещё один рассказ мы сняли на видео. Надеемся, что вам так же, как и нам, эта тема покажется интересной!

Рассказ №1

25-го ноября, накануне этого события, нашему председателю Студенческого Совета, Глебу Ипатову, удалось пообщаться с Галиной Кирилловной Оприщенко - заслуженным работником авиационного завода "Антонов", которая отдала 50 лет своей жизни работе на производстве. В 2010 году она вышла на пенсию. Сейчас ей 90 лет, она прожила долгую и увлекательную жизнь, пережила голодоморы 1932-1933 гг. и 1946-1947 гг. и охотна поделилась своими воспоминаниями о тех временах - как жили люди, какие они были, что творилось вокруг, как выживали, чем питались и т.д. (дальше - рассказ Галины Кирилловны)

«Народилася я в селі Сидорівка, в Корсунь-Шевченківському районі. Школа, 11 класів. Село велике, 2 колгоспи. Це був 1933 рік, мені тоді 3 рочки було. Діло було так. Помню, бувало, лежить чоловік на землі, ще живий. Їде Каленик - той, шо вмерлих забирав. І цей, що на землі лежить, просить: «Ти! Дай мені сухарик. Я ще буду жить.». А Каленик йому: «Я шо, по-твоєму, другий раз буду за тобой їхать?». Ото закинув його на воза і всьо, повіз викидать в яму. Хоронили даже тих, хто був ще живий.

Цей Каленик на нашу сім’ю був злий. Чого? Він любив нашу маму, а вона вийшла за другого заміж. Нас семеро дітей було, і мама нам казала: «Діти, не виходьте нікуди». Але це не через канібалізм, нє. В нас його не було. Може, десь і були випадки. У нас в селі навіть чуток таких не було.

Мама така хазяюшка була! Бувало, піде, набере сіна і потім меле його молотвою, а потом, коли приходила на роботу, їй в носовий платочок давали трохи муки за те, шо вона робила кожен день. І мама ту муку змішувала із сіном.

Весною ходили по колгоспних дорогах, де картошка була. А картошка вся померзла. То там видолблювали ту картошку і знімали шкурочку, а під нею був крохмал. Його тоже їли. Помню, мама лушпайки не викидала, а робила такі лєнточки з тих лушпайочків. І ми, дітки, на березі посадили картошку, лушпайки ці, і розкладали в кажду луночку отак росточками. Воно було для нас як золото (сміється). І вродила вже в 34-м году така картошка, слушай – зрослося так, шо не можна лопатою копать. Це була американка, така длінна. Ото мама мені наложе на руку і каже: «Неси, доця, до хати». Так я помню, вона мені така велика була, шо страшне. 2-3 картошини оце положе мені, і я ж однесу додому. Так ми і жили.

Вона в нас така заєчка була, ну шо тобі сказать. Вона з нічого то квашу якусь робила, то, коли сливи вродили, мама ті сливи нарвала та одразу нам понесла… Ще давали мамі якусь пенсію. А мама казала: «Нашо мені пенсія? В мене город, в мене хліб свій, і все. Не надо мені пенсію.» Отакі люди були.

Олія в нас була. Щас, кажуть, коноплі вредні. А тоді коноплі одівали, кормили, олію з них били. Все шили, одівались от і до. Так шо коноплі і льон тоді було сильно затребувані.

Якщо на дільниці груша стояла, треба було заплатить, шо в тебе груша. В тебе яблуня – тоже треба платить. М’ясо, яйця здавали, молоко здавали, корову оддавали. Ну це вже позже було. Я носила молоко до молочаня, а там перекручували його і одправляли кудись. Приходили, провіряли скрізь, чи не заховали, не закопали хліб кудась. А люди і закопували, бо тут тобі і війна підходе.

Як у школу ходила, не було у шо взуться. Нас же було семеро. Ото хтось кине сапоги, а хтось натяне і піде собі. Школа младших класів через дорогу була. Учителька, шо мене забирала, така добра була. А тоді ж сніги були – страшне, такі великі. Якось задала вона стішок, а тут мене саму перву спросили. Ну, думаю, чо я буду сидіть? Пока всіх перепитає, я піду сама. Ну і пішла я сама. А це було на 8 марта, шумно кругом, снігу було страшно багато тоді, а там під низом ще й вода тече. І я шагнула туда і стояла, вибратись не могла. Хтось іде, рипа сніг, а я кричу, охрипла вже, стою в крижаній воді. Як чую – вийшли зі школи. Я кричу з усіх сил «Софія Герасимівна!», так вона прибігла, рукою мене не достала, зняла з себе кашне і каже: «Галочка, берися за кашне, я тебе витяну». Після цього год не ходила ногами. Сиділа на печі, вчили мене ходить. 

В школу ту більше не пішла я. На батька мого цей Каленик доніс. Тоді ж як: тіки слово хтось сказав – всьо. А батько електромонтер був, золоті руки. У нас за весь час я не помню, шоб свєта не було, шоб лампочка чи керосинка не горіла. ГЕС була в Стеблеві рядом, 8 чи 10 км від села. Він тоже її строїв. Значить, одправили батька на північ. Він там не був у тюрмі, зі своїми золотими руками. Тоді такі люди на вєс золота були. Ото він робив всьо время, женився і осів там. А мама отут з нами як пташечка, коло діточок. Ото нас воспитала така золота людина, якою була моя матуся, моє сонечко.

А потом война началась. Я уже чималенька була. Всіх моїх сестер забрал в Німеччину, після війни повернулись всі, крім найстаршої – з тих пір ми так і не бачились. Мене і Сірьожку не тронули. Він тоді зовсім малий був, 1938-го року. А сусіда в армію забрали. В них четверо дітей було. Мама як дізналась, сказала: «Доця, іди служи їм». Тітка та, бувало, табаку наріже, насіче, намішає і дасть мені чарочку. Уяви, картина: стою я, найменша - Вєрочка - на руках, інші коло мене. І я з тими дітками ото ходила, заробляла. Не то шо гроші треба були чи шо – так, хто шо дасть. В 1947 році, трохи позже, тоже ж голод був. Страдали люди, але залишались добрими: хто консерви, хто крупи дасть. Тьотка писала дядькові: «Галя нас на світі держить».

Після війни дівчата вернулись. Маня у Австрії була, Оля в Германії на заводі работала, Надя тоже в Германії, в якійсь сім’ї прислужувала. Рішили батькові написати, шо мама вмерла. Подивитись, чи він приїде, чи ні. Він же там жив собі на півночі. Приїхав. Через кілька днів махнув у Луцьк, на роботу. Жінка його туди ж приїхала. Коли він ще був у нас, мама йому сказала: «Я в тебе прошу тільки про одне. Так оно плаче дитя, так хоче в школу. Візьми її, вивчи її. Хай вона там у школу ходе». А я в цей час до косарки носила воду після школи. Коліна побиті, руки побиті – жах. Приходжу додому, мама мені це все розповідає і каже: «Ти, доця, не спи в дорозі, шоб він тебе ніде не скинув, щоб привіз у місто.». Так і зробила. В дорозі все було нормально, доїхали. Батька в місті зразу з розпростертими руками прийняли. Там і осіла. Провчилась 7 класів у школі. Потом мене в Київ сестри забрали. Так потроху-потроху і доросла до роботи на заводі. 

Перепльотчицей работала. Дважди мене на пенсію відправляли, перший раз ще в 1985 году. Мені тоді 55 було, а я ж чувствовала, що я ше можу работать і работать. Ото до 2010 і доработала, і вже в 80 рішила, шо все, тепер точно пора.

Головна настанова, яку я хочу дати? Треба бути добрим, не злим. Якщо ти добрий, ти не будеш закапувать того зерна. Головою подумаєш: «Як це так? Там люди вмирають, а я зерно закопую?». Як людина поступає з добрими намірами, то до неї тянешся, як до сонечка. І жити стає простіше.»

Рассказ №2

Этими воспоминаниями про голодомор 1946-1947 гг. с нами поделилась Ольга Феодосиевна Грищенко. Она родилась в 1937 году в сели Облитки Житомирской области. В семье было пятеро детей, отец ушёл на войну, а мать осталась одна с детьми. На момент голодомора ей было всего 9 лет, но в памяти отпечаталось то время.

«Коли я ходила з сестрою до школи, то ми по черзі носили чоботи, бо не було що взути» - рассказывает Ольга Феодосиевна.

Чтобы прокормить детей, матери приходилось идти на базар в город Малин пешком, чтобы продать продукты животного происхождения, а взамен приносил домой буханку хлеба, которую расстягивали на месяц. Дети сами ходили 18 км через лес к бабушка. Она их могла покормить зелёным борщём и дать каждому по кубику сахара.

Ольга Феодосиевна вспоминает забавный случай: «Одного разу до будинку зайшов німець… Було дуже страшно! Але німець сказав, що в нього самого четверо дітей, і пригостив всіх цукром»


Рассказ №3

Это видео нам прислала студентка группы ИСД-12 - Тысячная Инна. Её дедушка был очевидцем голодомора 1946-1947 гг. и с радостью откликнулся на просьбу внучки рассказать, что он помнит про те времена. Видео вы найдёте в конце статьи, в материалах. Приятного просмотра!


За активное участие в жизни университета и предоставленные материалы, выражаем благодарность следующим студентам:

1. Ипатов Глеб Геннадьевич, группа КИД-41

2. Грищенко Ольга Юрьевна, группа ТСД-51

3. Тысячная Инна Петровна, группа ІСД-12


Фотографии


Документы

Оцените новость:
7
0
Лідери Студради ДУТ

Миссия LSD - это раскрыть потенциал каждого студента, помочь развить способности и самореализоваться.

Наша цель - менять студенческую жизнь к лучшему, делать его интересным и ярким, наполненным новых событий и знакомств.

Октябрь 2021

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
             
272829301

1

октября

2

2

октября

3

3

октября

4

4

октября

5

5

октября

6

6

октября

7

7

октября

8

8

октября

9

9

октября

10

10

октября

11

11

октября

12

12

октября

13

13

октября

14

14

октября

15

15

октября

16

16

октября

17

17

октября

18

18

октября

19

19

октября

20

20

октября

21 22

22

октября

23

23

октября

24

24

октября

25

25

октября

26

26

октября

27

27

октября

28

28

октября

29

29

октября

30

30

октября

31

31

октября

1234567
Партнеры