Спецпроект ко Дню памяти жертв голодоморов

Ничто так достоверно не передаёт атмосферу подобных событий, как воспоминания очевидцев. Учитывая, что с голодомора 1932-1933 гг. прошло 87 лет, найти их было крайне сложно. С событиями 1946-1947 гг. было чуть проще. Нам удалось отыскать трёх людей, которые любезно согласились рассказать нам про те времена. Воспоминания двух из них будут представлены в текстовом виде. Ещё один рассказ мы сняли на видео. Надеемся, что вам так же, как и нам, эта тема покажется интересной!

Рассказ №1

25-го ноября, накануне этого события, нашему председателю Студенческого Совета, Глебу Ипатову, удалось пообщаться с Галиной Кирилловной Оприщенко - заслуженным работником авиационного завода "Антонов", которая отдала 50 лет своей жизни работе на производстве. В 2010 году она вышла на пенсию. Сейчас ей 90 лет, она прожила долгую и увлекательную жизнь, пережила голодоморы 1932-1933 гг. и 1946-1947 гг. и охотна поделилась своими воспоминаниями о тех временах - как жили люди, какие они были, что творилось вокруг, как выживали, чем питались и т.д. (дальше - рассказ Галины Кирилловны)

«Народилася я в селі Сидорівка, в Корсунь-Шевченківському районі. Школа, 11 класів. Село велике, 2 колгоспи. Це був 1933 рік, мені тоді 3 рочки було. Діло було так. Помню, бувало, лежить чоловік на землі, ще живий. Їде Каленик - той, шо вмерлих забирав. І цей, що на землі лежить, просить: «Ти! Дай мені сухарик. Я ще буду жить.». А Каленик йому: «Я шо, по-твоєму, другий раз буду за тобой їхать?». Ото закинув його на воза і всьо, повіз викидать в яму. Хоронили даже тих, хто був ще живий.

Цей Каленик на нашу сім’ю був злий. Чого? Він любив нашу маму, а вона вийшла за другого заміж. Нас семеро дітей було, і мама нам казала: «Діти, не виходьте нікуди». Але це не через канібалізм, нє. В нас його не було. Може, десь і були випадки. У нас в селі навіть чуток таких не було.

Мама така хазяюшка була! Бувало, піде, набере сіна і потім меле його молотвою, а потом, коли приходила на роботу, їй в носовий платочок давали трохи муки за те, шо вона робила кожен день. І мама ту муку змішувала із сіном.

Весною ходили по колгоспних дорогах, де картошка була. А картошка вся померзла. То там видолблювали ту картошку і знімали шкурочку, а під нею був крохмал. Його тоже їли. Помню, мама лушпайки не викидала, а робила такі лєнточки з тих лушпайочків. І ми, дітки, на березі посадили картошку, лушпайки ці, і розкладали в кажду луночку отак росточками. Воно було для нас як золото (сміється). І вродила вже в 34-м году така картошка, слушай – зрослося так, шо не можна лопатою копать. Це була американка, така длінна. Ото мама мені наложе на руку і каже: «Неси, доця, до хати». Так я помню, вона мені така велика була, шо страшне. 2-3 картошини оце положе мені, і я ж однесу додому. Так ми і жили.

Вона в нас така заєчка була, ну шо тобі сказать. Вона з нічого то квашу якусь робила, то, коли сливи вродили, мама ті сливи нарвала та одразу нам понесла… Ще давали мамі якусь пенсію. А мама казала: «Нашо мені пенсія? В мене город, в мене хліб свій, і все. Не надо мені пенсію.» Отакі люди були.

Олія в нас була. Щас, кажуть, коноплі вредні. А тоді коноплі одівали, кормили, олію з них били. Все шили, одівались от і до. Так шо коноплі і льон тоді було сильно затребувані.

Якщо на дільниці груша стояла, треба було заплатить, шо в тебе груша. В тебе яблуня – тоже треба платить. М’ясо, яйця здавали, молоко здавали, корову оддавали. Ну це вже позже було. Я носила молоко до молочаня, а там перекручували його і одправляли кудись. Приходили, провіряли скрізь, чи не заховали, не закопали хліб кудась. А люди і закопували, бо тут тобі і війна підходе.

Як у школу ходила, не було у шо взуться. Нас же було семеро. Ото хтось кине сапоги, а хтось натяне і піде собі. Школа младших класів через дорогу була. Учителька, шо мене забирала, така добра була. А тоді ж сніги були – страшне, такі великі. Якось задала вона стішок, а тут мене саму перву спросили. Ну, думаю, чо я буду сидіть? Пока всіх перепитає, я піду сама. Ну і пішла я сама. А це було на 8 марта, шумно кругом, снігу було страшно багато тоді, а там під низом ще й вода тече. І я шагнула туда і стояла, вибратись не могла. Хтось іде, рипа сніг, а я кричу, охрипла вже, стою в крижаній воді. Як чую – вийшли зі школи. Я кричу з усіх сил «Софія Герасимівна!», так вона прибігла, рукою мене не достала, зняла з себе кашне і каже: «Галочка, берися за кашне, я тебе витяну». Після цього год не ходила ногами. Сиділа на печі, вчили мене ходить. 

В школу ту більше не пішла я. На батька мого цей Каленик доніс. Тоді ж як: тіки слово хтось сказав – всьо. А батько електромонтер був, золоті руки. У нас за весь час я не помню, шоб свєта не було, шоб лампочка чи керосинка не горіла. ГЕС була в Стеблеві рядом, 8 чи 10 км від села. Він тоже її строїв. Значить, одправили батька на північ. Він там не був у тюрмі, зі своїми золотими руками. Тоді такі люди на вєс золота були. Ото він робив всьо время, женився і осів там. А мама отут з нами як пташечка, коло діточок. Ото нас воспитала така золота людина, якою була моя матуся, моє сонечко.

А потом война началась. Я уже чималенька була. Всіх моїх сестер забрал в Німеччину, після війни повернулись всі, крім найстаршої – з тих пір ми так і не бачились. Мене і Сірьожку не тронули. Він тоді зовсім малий був, 1938-го року. А сусіда в армію забрали. В них четверо дітей було. Мама як дізналась, сказала: «Доця, іди служи їм». Тітка та, бувало, табаку наріже, насіче, намішає і дасть мені чарочку. Уяви, картина: стою я, найменша - Вєрочка - на руках, інші коло мене. І я з тими дітками ото ходила, заробляла. Не то шо гроші треба були чи шо – так, хто шо дасть. В 1947 році, трохи позже, тоже ж голод був. Страдали люди, але залишались добрими: хто консерви, хто крупи дасть. Тьотка писала дядькові: «Галя нас на світі держить».

Після війни дівчата вернулись. Маня у Австрії була, Оля в Германії на заводі работала, Надя тоже в Германії, в якійсь сім’ї прислужувала. Рішили батькові написати, шо мама вмерла. Подивитись, чи він приїде, чи ні. Він же там жив собі на півночі. Приїхав. Через кілька днів махнув у Луцьк, на роботу. Жінка його туди ж приїхала. Коли він ще був у нас, мама йому сказала: «Я в тебе прошу тільки про одне. Так оно плаче дитя, так хоче в школу. Візьми її, вивчи її. Хай вона там у школу ходе». А я в цей час до косарки носила воду після школи. Коліна побиті, руки побиті – жах. Приходжу додому, мама мені це все розповідає і каже: «Ти, доця, не спи в дорозі, шоб він тебе ніде не скинув, щоб привіз у місто.». Так і зробила. В дорозі все було нормально, доїхали. Батька в місті зразу з розпростертими руками прийняли. Там і осіла. Провчилась 7 класів у школі. Потом мене в Київ сестри забрали. Так потроху-потроху і доросла до роботи на заводі. 

Перепльотчицей работала. Дважди мене на пенсію відправляли, перший раз ще в 1985 году. Мені тоді 55 було, а я ж чувствовала, що я ше можу работать і работать. Ото до 2010 і доработала, і вже в 80 рішила, шо все, тепер точно пора.

Головна настанова, яку я хочу дати? Треба бути добрим, не злим. Якщо ти добрий, ти не будеш закапувать того зерна. Головою подумаєш: «Як це так? Там люди вмирають, а я зерно закопую?». Як людина поступає з добрими намірами, то до неї тянешся, як до сонечка. І жити стає простіше.»

Рассказ №2

Этими воспоминаниями про голодомор 1946-1947 гг. с нами поделилась Ольга Феодосиевна Грищенко. Она родилась в 1937 году в сели Облитки Житомирской области. В семье было пятеро детей, отец ушёл на войну, а мать осталась одна с детьми. На момент голодомора ей было всего 9 лет, но в памяти отпечаталось то время.

«Коли я ходила з сестрою до школи, то ми по черзі носили чоботи, бо не було що взути» - рассказывает Ольга Феодосиевна.

Чтобы прокормить детей, матери приходилось идти на базар в город Малин пешком, чтобы продать продукты животного происхождения, а взамен приносил домой буханку хлеба, которую расстягивали на месяц. Дети сами ходили 18 км через лес к бабушка. Она их могла покормить зелёным борщём и дать каждому по кубику сахара.

Ольга Феодосиевна вспоминает забавный случай: «Одного разу до будинку зайшов німець… Було дуже страшно! Але німець сказав, що в нього самого четверо дітей, і пригостив всіх цукром»

Рассказ №3

Это видео нам прислала студентка группы ИСД-12 - Тысячная Инна. Её дедушка был очевидцем голодомора 1946-1947 гг. и с радостью откликнулся на просьбу внучки рассказать, что он помнит про те времена. Видео вы найдёте в конце статьи, в материалах. Приятного просмотра!

За активное участие в жизни университета и предоставленные материалы, выражаем благодарность следующим студентам:

1. Ипатов Глеб Геннадьевич, группа КИД-41

2. Грищенко Ольга Юрьевна, группа ТСД-51

3. Тысячная Инна Петровна, группа ІСД-12